Гуманітарні кризи та міжнародна гуманітарна діяльність

Abstract

Визначено, що гуманітарна криза – це надзвичайна ситуація, основою якої є природній або антропогенний вплив, що формує критично загрозливу та небезпечну ситуацію для великої групи людей,  яка перевищує їх можливості  подолати відповідні труднощі,  та потребує  втручання та допомоги інших осіб. Обґрунтовано винятковий та амбівалентний характер сучасних гуманітарних криз: амбівалентність передбачає, з одного боку, деструктивний вплив на соціально-економічний розвиток, з іншого – формує засади нового розвитку. Винятковість визначено неможливістю самостійного подолання людьми кризових явищ, що легітимізує допомогу з боку сторонніх осіб. Основними характеристиками гуманітарних криз особливо виділено внутрішньо-політичну кризу, збройні конфлікти, погіршення безпекової ситуації в країні, загострення економічної ситуації в країні.

Визначено, що міжнародна гуманітарна діяльність складається із допомоги та захисту  і  охоплює дві складові: забезпечення задоволення базових потреб потребуючих, та, безпосередньо, захист. Гуманітарні організації не беруть участь у конфлікті та, відповідно, не мають важелів впливу на них. Їх завданням стає створення гуманітарного безпекового простору, де забезпечується гуманітарна допомога для всіх постраждалих в наслідок кризових явищ.  Охарактеризовано принципи гуманітарної діяльності (гуманність,  неупередженість, нейтралітет, незалежність, добровільне служіння, єдність,  універсальність.

 З’ясовано змістовне наповнення парадигми гуманітарної діяльності шляхом уточнення її теоретико-методологічного базису за конкретними класифікаційними ознаками, до яких віднесено часовий простір,  характер розвитку криз, визначення потреб, суб’єкти гуманітарної діяльності, цілеполягання та концептуалізація гуманітарної допомоги, її організаційний механізм тощо. Доведено, що еволюція гуманітарного ландшафту світового господарства, посилення частоти та інтенсивності гуманітарних криз сприяли доповненню класичної парадигми гуманітарної діяльності парадигмою стійкості,  відповідно до якої  криза визначається як нова нормальність.