Діяльність міжнародних організацій під час післявоєнного відновлення: теорія, практика та перспективи

Анотація

Стаття присвячена аналізу поточних та майбутніх міжнародно-правових аспектів співпраці України та міжнародних організацій в умовах воєнного стану та у процесі післявоєнного відновлення. Визначено основні сучасні правові доктрини та класичні принципи, що формуватимуть нормативну основу післявоєнної співпраці із міжнародними інституціями, зокрема, так звані «Чиказькі принципи»,  принципи «МВФ та Світового банку», принципи ЄС - «сприяння Україні» (Ukrainian Facility) і «принципи Лугано», доктрина «Відповідальності за захист» (R2P, Responsibility to Protect). Особливу увагу приділено теоретичним підходам до післявоєнного відновлення, нормативній базі міжнародного публічного права та практиці діяльності провідних організацій — ООН, ЄС, Світового банку, МВФ, ОБСЄ, ЄБРР та інших.

Проаналізовано стан нормативного забезпечення Україною реалізації  міжсекторальної співпраці у сфері відновлення на прикладі ініціативи ЄС Ukrainian Facility. Визначено основні виклики майбутньої правової взаємодії між державами, донорами та організаціями та запропоновано перспективи вдосконалення міжнародного правового механізму взаємодії та розвитку. Підкреслено наявність правової невизначеності щодо реалізації міжнародних проектів відновлення на рівні приватної, комунальної та державної власності потенційних об’єктів капіталовкладень.

У рамках Ukraine Facility Україна взяла на себе зобов’язання щодо реалізації широкого спектра реформ у сферах публічного управління, протидії корупції, судової реформи, бюджетної прозорості та належного врядування. Вони базується як на національному законодавстві, зокрема Законі України «Про міжнародні договори України», так і на положеннях Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., що зобов’язує сторони дотримуватись міжнародно прийнятих зобов’язань добросовісно (pacta sunt servanda).

Огляд правових доктрин – від “Чиказьких принципів” до підходів МВФ, Світового банку та ЄС — дозволив дійти висновку, що сучасна архітектура допомоги Україні відображає еволюцію міжнародного правопорядку, де фінансова підтримка стає не лише механізмом стабілізації, але й каталізатором глибинної трансформації інституційної системи. Україна інтегрується в систему західних стандартів через нормативно зумовлену співпрацю, яка базується на обопільній відповідальності: донорів – за стабільне фінансування, а держави-реципієнта — за ефективне реформування та прозоре використання ресурсів.

Запропоновано створення уніфікованої структури для координації міждержавної, міжурядової та міжвідомчої співпраці України із закордонним партнерами. Зазначено необхідність залучення неурядових та недержавних громадських організацій та міжнародних благодійних фондів, роль яких посилюється, що потребує чіткішої правової регламентації міжнародної співпраці між ними.