Відображення екзистенційного занепаду «втраченого покоління» у романі Е. Хемінгуея «І сходить сонце»

Анотація

Дана стаття є спробою дослідити, наскільки конкретний літературний твір, а  саме роман Е. Хемінгуея «І сходить сонце», відтворює соціальну і літературну епоху так званого «втраченого покоління».

Історично в широкому сенсі «втраченим поколінням» називали молодих людей, які  після повернення з фронтів Першої світової війни відчули себе соціально дезорієнтованими, нездатними продовжувати існувати за традиційними стандартами, що повністю втратили первісну цінність внаслідок війни. В більш вузькому літературному контексті, який залучено у даному дослідженні, цей термін застосовується до кола молодих американських літераторів-експатріантів, які обрали Париж місцем свого проживання і творчості у 1920-х роках. Е. Хемінгуей, один з  найбільш відомих представників цього кола, зробив його широко відомим, використавши у якості одного з епіграфів свого першого дійсно успішного роману «І  сходить сонце» (у деяких виданнях «Фієста»). Після виходу роману у 1926 р. Е. Хемінгуея було визнано «голосом втраченого покоління».

Аналіз тексту роману та образи його головних героїв, особисто Джека Барнса, американського журналіста, який працює у Парижі, підтверджують вже відомі з  біографічних і аналітичних джерел особисті філософські погляди автора на людське буття, подолання життєвих випробувань, особливо під час війни та у повоєнний час. Його роман є літературною хронікою безцільного богемного життя покоління молодих людей, до якого він сам належав і яке війна понівечила соціально, морально і  психологічно. Своє життя Джек витрачає на відвідування ресторанів, алкоголь, безкінечні вечірки, балачки, суперечки, безцільне блукання Парижем у компанії своїх знайомих. Але читачам абсолютно зрозуміло, що насправді їх пошук постійного задоволення, розважальний спосіб життя не призводять до розради їх душ, а лише додають фатальності й драматизму. Їх подорож до Іспанії під час Фієсти, яка була запланована як розважальна, лише посилює їх внутрішні конфлікти, напругу, що  виходять назовні та відбиваються на загостренні їх на перший погляд доволі дружніх стосунків.

Авторський талант Е. Хемінгуея, як і успіх самого роману, полягає у його унікальній стилістиці, яка є максимально стриманою і скупою. Письменник показує драму своїх ключових героїв через послідовну фіксацію їх дій, реплік, бесід, сперечань, уникаючи ретельного текстового дослідження і тлумачення їх внутрішніх особистих станів і переживань. Але глибина їх внутрішнього безладдя, безпорадності й навіть приреченості є очевидною для читача завдяки щирості та відвертості автора в  зображенні своїх героїв, їх покоління в цілому.

The article attempts to investigate the way in which one particular novel, namely “The Sun Also Rises” by E. Hemingway, portrays the life of the “lost generation”. The term labels a group of American expatriate writers who lived and established their literary reputation in Paris in the 1920s. Their lives and works were immensely affected by World War I. E. Hemingway is among the best-known representatives of the “lost generation”. The article focuses on E. Hemingway’s depiction of the life of the young American and British people, who being disillusioned with their society’s values lead a bohemian style of life, drowned in alcohol, endless parties, chats, rage, promiscuity, and trips. The psychological and philosophical discoveries of characters’ distresses are also revealed. Hemingway’s specific objective and honest prose, far from being emotional or sentimental, is also indicated.