Білінгвізм української прози першої половини ХІХ століття: проблема культурного трансферу

Анотація

Білінгвізм розглянуто як комунікативний простір, в якому співіснують офіційне та альтернативне мовлення, імперський дискурс і антиколоніальна риторика. Напруження між ними створює ґрунт для численних тропів постколоніального мовлення, якому властива підривна, самовикривальна тональність, прихований пафос розвінчання шанобливого ставлення до панівної мови. Ідеться також про визрівання української літератури національною мовою в умовах гібридної ідентичності, інтеграції вищих прошарків суспільства в імперські кола. Простежено асиметричні відносини між ототожнюванням себе з імперією, сюжетами службових кар’єр, офіційних біографій і незалежною мовною поведінкою, ментальним простором. Виявлені розподібнення між слідуванням спотвореному національно-психологічному комплексу малоросійства та історичною пам’яттю про етнічне коріння, місця постання українського державотворення і зв’язку з предковічними традиціями. У схрещенні цих складових народжується феномен марґінальності з практично невіддільними центром і периферією, які постійно перетинаються і витворюють явища диглосії, мультилінгвальності, мовної інтерференції. Взаємодія мови-донора і мови-реципієнта відбувається за принципом трансферу, впізнавання, засвоєння на марґінесах дискурсу влади та його перетворення в мовлення з протиставними значеннями. Складна мовна карта України ілюструє перманентність імперської політики, яка, немов дволикий Янус, лише змінювала форми своєї присутності на підлеглих територіях і згідно з кон’юнктурою пересувала асиміляційні кордони то в бік цілковитого поглинання, привласнення, то в бік позірної демонстрації етнічної окремішності, відмінності українців. Застосування методології трансферу дозволяє зрозуміти складність сьогоднішніх інтеграційних процесів в Україні в контексті культурно-історичної ситуації першої половини XIX століття.