ДЕКІЛЬКА МІРКУВАНЬ ЩОДО СВОБОДИ СОВІСТІ ТА РЕЛІГІЇ

Abstract

В статті досліджуються свобода совісті, свобода релігії та права людини в контексті їх взаємозв’язку і співвідношення.

Автори аналізують деякі канонічні і нормативно-правові визначення названих понять, а також судову практику Європейського суду з прав людини, де цим поняттям давались оцінка і тлумачення.

В статті звертається увага на тому, що ані в тексті статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ані в практиці Суду немає визначення терміну «релігія». А також наводяться доводи стосовно того, що включають в себе поняття «свобода совісті» і «свобода релігії». На думку авторів, сфера застосування статті 9 дуже широка, вона захищає як релігійні, так і нерелігійні погляди та переконання. Для того, щоб індивідуальне або колективне переконання належало до права на «свободу думки, совісті та релігії», воно повинно досягти достатньо високого рівня інтенсивності, серйозності, наполегливості та важливості. Якщо ця умова дотримана, обов'язок держави дотримуватися нейтралітету та неупередженості несумісний з її розсудом щодо законності переконань.

Автори вважають, що позиція Європейського суду з прав людини відрізняється від не визначення поняття «свобода совісті» в українських правових документах. Це пов'язано з тим, що українські норми про свободу совісті гарантують право бути нерелігійним і поширювати атеїстичні переконання, залишаючи осторонь питання про переконання.

Важливим є розуміння того, що совість і переконання - це два різні, але взаємопов'язаних поняття, які використовуються для опису внутрішніх процесів людини.

Совість - це внутрішній голос або внутрішня моральна інстанція, яка веде людину до розрізнення між добром і злом, між правильним і неправильним.

Переконання ж - це уявлення, ідея або вірування, яке людина має щодо певних питань або ситуацій. Вони можуть бути базовими принципами, які керують нашими діями і вчинками, або ж відображати наші уподобання, думки та відношення до різних аспектів життя. Переконання можуть бути формовані на основі релігії, культури, досвіду, освіти та інших факторів.

Розглядаючи питання про правоздатність релігійних груп і віруючих відповідно до міжнародних стандартів права на свободу совісті, релігії та переконань, автори приходять до висновку, що залилишається відкритим практично не вирішене питання: «Кому належить право на релігію: людині чи юридичній особі (церкві)?»

Позбавлення ж легального статусу в Україні Української православної церкви (московського патріархату), яке зараз активно обговорюється, зовсім не означає позбавлення права на свободу релігії прихожан цієї церкви, які можуть ввійти в існуючі церкви або створити нову, у відповідності до українського законодавства.