Ознаки цифрових прав людини: теоретико-правовий вимір

Abstract

Стаття присвячена з’ясуванню характерних рис цифрових прав людини в умовах цифровізації та розвитку інформаційного суспільства. Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю нормативної регламентації цієї категорії прав з метою забезпечення їх ефективної реалізації і захисту на основі рівності та недискримінації. Встановлено, що вітчизняне законодавство у даній сфері на сьогодні характеризується фрагментарністю та відсутністю системного підходу до регулювання цифрових прав особи. Автор обґрунтовує тезу про те, що глибокий та всебічний науковий аналіз окресленої проблематики дозволить вибудувати фундамент для внесення змін до чинних чи прийняття нових національних нормативно-правових актів, а також удосконалення існуючих міжнародних норм.

Проаналізовано доктринальні підходи до визначення правової природи цифрових прав людини, сформовані на основі розробок вітчизняних та іноземних дослідників. Обґрунтовано доцільність визнання цифрових прав якісно новою категорією, що зумовлено глибинними соціально-економічними трансформаціями, виникненням специфічного об’єкта охорони у вигляді цифрової ідентичності («цифрового двійника») та набуттям окремими цифровими правомочностями статусу основоположних. Водночас визнається подвійна природа цифрових прав, яка органічно поєднує як новітні, так і класичні права людини, зміст яких суттєво розширився під впливом цифровізації.

Окрему увагу приділено систематизації специфічних рис цифрових прав, серед яких виділено їхню критичну залежність від технічної інфраструктури, що породжує серйозну проблему цифрового розриву. Окреслено таку характеристику як транскордонний характер цифрових прав, котрий суттєво ускладнює визначення юрисдикції держав на сучасному етапі. Крім того, зроблено акцент на гібридизації управління Інтернетом через зростаючу роль приватних технологічних корпорацій. Проаналізовано специфіку шкоди, яка може бути завдана цифровим правам, що через формування цифрового сліду є необмеженою у просторі й часі.

Підкреслюється, що в сучасних умовах традиційні інструменти ретроспективного захисту стають недостатніми. Це вимагає поступового переходу до превентивного регулювання, спрямованого на запобігання порушенням. Зроблено висновок, що визнання цифрових прав особливим видом прав четвертого покоління має стати каталізатором для системної адаптації вітчизняного законодавства та міжнародних стандартів до нових реалій, гарантуючи рівне забезпечення прав особи офлайн та онлайн.