Щодо антиномічної інтепретації концепту гідності людини

Abstract

В статті розглядається проблематика поняття гідності людини, яке має велике концептуальне та практичне значення в сфері права, у зв’язку з дослідженням канадських теоретиків О. Мелкевіка і Б. Мелкевіка «Дві концепції гідності: про занепад свободи волі у праві». Автори наголошують на тому, що серед чотирьох поширених теорій гідності на пріоритетність заслуговує теорія І. Канта – гідності як свободи волі (індивідуальної автономії), оскільки вона найкраще відтворює етичні погляди філософа та органічно вкладається в ідеологію ліберальних суспільств. Проте, на думку авторів, теорія свободи волі тепер нерідко поступається конкуруючої теорії, яка відхиляється від керівних ідей І. Канта та створює ілюзію гідності як добробуту. Це тягне небажані практичні наслідки, оскільки виправдовує позитивні обов’язки держави, які виявляються в правовому регулюванні питань гідності, обмежуючи свободу самовизначення людини та її відповідальність за власне життя. Таким чином, перехід до теорії добробуту зраджує концепцію гідності як свободи волі.

Але треба підкреслити, що кантівський принцип свободи волі інтерпретується авторами в світлі специфічної філософії антиноміанізму, яка радикалізує індивідуальну автономію за принципом «не підкорятися нічому, окрім власної совісті». Така антиномічна методологія приводить авторів до сміливих, якщо не сказати провокативних, тез, висновків і пропозицій, які дисонують із широко визнаними положеннями щодо людської гідності. Це викликає у нас питання щодо релевантності антиномічного підходу етичному вченню І. Канта та його пізнавальної перспективності для розвитку поняття гідності, яке і склало мету цієї статті.

В статті зазначається, що етика свободи волі за І. Кантом не тотожна довільному самовизначенню. У І. Канта свобода волі як підстава гідності розуміється в значенні автономії розуму, що свідомо підпорядковується універсальному моральному закону. Обов’язковість морального закону не обумовлена внутрішньою згодою, на відміну від інтерпретації О. Мелкевіка і Б. Мелкевіка, оскільки походить від апріорного розуму. В поглядах І. Канта совість є внутрішнім трибуналом, але не джерелом зобов’язуючих максим, принципів, правил. Отже, кантівська ідея гідності, щоб розумна людина була сама собі законодавцем, не дорівнює свавіллю, а обмежена принципом апріорної розумності, яка в особливому сенсі є об’єктивною – як необхідність, що випливає з самої структури раціональності. Відтак, антиномічна інтерпретація концепту гідності, якою керуються О. Мелкевік і Б. Мелкевік, викривляє ідеї І. Канта щодо свободи волі, які мають бути підставою для їх суджень.

Внаслідок цієї критики втрачається переконливість похідних тез і пропозицій, які вони наводять. Зокрема, важливою є теза, що гідність людини не є принципом права, оскільки свобода волі передує законові та витісняє його, знаходиться в опозиції до юридичного закону або легалізму і тому не може бути визначена юридичною правильністю. Або ж теза, що ми не повинні ухвалювати закони, щоб зберегти гідність людей. В статті підкреслюється, що це є проявом радикалізації принципу свободи волі, оскільки гідність, як і будь-яка свобода в правовій площині, має визначатися межами з погляду свободи інших.

Робиться висновок, що антиномічна інтерпретація свободи волі суперечить засадничим положенням етики І. Канта в аспекті його ідеї категоричного імперативу. Отже, як методологічний підхід вона не може вважатися надійною і перспективною для розвитку концепту людської гідності.